• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Корисні посилання

Корисні посилання

З давніх часів мальовничі Волинські землі приваблювали справжніх господарів, не тільки місцевих, а й закордонних. І хоч бувала на ній і добра, й жорстока влада – чарувала вона не менше. На територію сучасних сіл Носачевичі, Олешковичі переселялися голландці, поляки, німці та євреї , освоюючи і обробляючи землі, вони будували собі будинки – і через кілька років утворювали поселення-колонії.

Мальовниче село Носачевичі – центр сільської Ради, розташоване на берегах річки Конопелька, за 9 км на північний схід від районного центру і залізничної станції Рожище. Сільраді підпорядковані села Вишеньки, Єлизаветин, Олешковичі. У селі є дев’ятирічна школа, бібліотека, клуб.

Уперше в літературних джерелах Носачевичі згадується в XVI столітті. На території теперішнього села в давнину були колонії. Основну територію займала єврейська колонія. Назва села пішла також від євреїв. Спочатку село називали Сачевичі, а пізніше перейменували на Носачевичі. Євреї тут проживали до 1942 року, а в 1942 р. їх забрали в гето в містечко Рожище німецькі окупанти. На території села також проживали поляки, українці, німці. Як такого села не було. Колись тут були хутори. Один польський підпанок мав породистих собак. Він їздив в Москву, і там на собак поміняв двох наймитів. Один з них був поляк за національністю, а інший українець. Поляк незабаром помер, а українець якого звали Ковальчук Володимир одружився і мав сім’ю. Він і був засновником хутору Володьківщина, де компактно проживали українці.

Були ще хутори: Фраківка, там жили поляки, Терноволя, колонія Запусти, де проживали німці.

Село мало вулицево-хуторову забудову. На «вулицях», їх було три – будинки були розміщенні рідко, і вони простяглися з заходу на схід. Їх обрамляли дві дороги – вулиці, які простяглись з півдня на північ.



Будівництво представляло собою суміш всіх регіональних стилів. Наприклад, деякі будинки мали чотири приміщення: покій, кухню, комору та господарське приміщення. До дому заходилося через кухонні двері. Стіни кріпилися до стовпів, дахи були солом’яні.

Будинки були встановлені покоями до дороги. За домом подвір’я замикала стодола та напроти дому – його господарської частини – стояв хлів. Двір огороджували плоти, плетені горизонтально. Хати українського стилю траплялися дуже рідко. Такі хати можна було зустріти тільки в старій частині села. Як польські, так і українські будинки було збудовано після Першої світової війни, замість знищених та спалених гарматами. Сюди також варто зачислити і якість нового будівництва з великими покоями.


У 1939 р. у Носачевичах, як і на всій території Західної України, що входила до складу Польщі, було встановлено радянську владу, відбулося возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР. З перших же днів радянської влади в селі , як і по всій Волині, відбулося покращення в галузі медичного обслуговування. Проте вже з 1940 року розпочалися широкомасштабні репресії проти українського та польського населення. Тисячі уявних «ворогів народу» без усякого попередження суду, чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану.

22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною. В роки війни Волинь була окупована нацистськими військами і була включена до рейхскомісаріату «Україна». Багато жителів села загинули на фронті, серед них:

Під час війни відбувся україно-польський конфлікт 1943 р. поляки змушені були залишити свої будинки і виїхати до Польщі, а в селі з’явилися українці – переселенці за Бугу.

В лютому 1944 року радянські війська провели Рівненсько-Луцьку наступальну операцію, в ході якої було звільнено село Носачевичі. Одразу після звільнення розпочався процес відбудови народного господарства. У 1947 р. було організовано колгосп «Ленінський шлях», до якого входило 3291 га сільськогосподарських угідь, у тому числі орної – 1787 га. З хуторів людей почали переселяти в село, Володьківщини не стало. В колгосп в людей забрали худобу, сільськогосподарський реманент. Всі роботи виконувалися ручною працею. Згодом село розбудовувалося: побудували клуб, магазин, контору. В шістдесятих роках ХХ ст. в село провели електрику, а ще через десятиліття проклали асфальтну дорогу.

Трагічними сторінками історії нашого народу є пам’ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу Істрію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовані слова: голод, голодомор, 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най родючіших країн. Не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. Україну називали житницею, але грабуючи її по-справжньому не давали їй жити. Зачепили біда своїм чорним крилом і наше невеличке село. Ось про що нам розповіла жителька села Носачевичі Ступак Ольга, 1918 року народження. Коли почався голодомор, їй було 14 років. Досі цей період свого життя вона не може не згадувати без сліз. Хоч врожай був хорошим, але селяни все віддавали державі. А самі варили борщ з лободи та кропиви.

З розповіді інших очевидців, ми дізналися, що в роки голодомору в наше село приїздили люди з центральних сіл і міст України, просили хліба. Кажуть, що існувала приказка: «Їдь на Волинь за мукою», та відповідь «Не їдь, Семене, бо й там нема». Люди ховали продукти в старих колодязях та закопували. Пройшли роки, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серце людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх одним спогадом, однією печалю, однією надією. Ще й досі у сни селян приходять похмурі тіні, кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Кiлькiсть переглядiв: 143

Коментарi